Дуже люблю свою бабусю Ніну Андріївну Шовкову. Кожного літа проводжу в неї шкільні канікули.

Бабуся... Цс колиска моєї душі, це те життєдайне джерело, Із якого набираюсь за літо енергії на цілий навчальний рік. Тут я відпочиваю душею, тут набираюсь сил фізично. В селі чудова природа і в серпанку бабусиних пісень та розповідей неабияк збагачуюсь духовно.

А розповісти моїй рідненькій є про що, бо за плечима довгі й круті стежки життя. Багато зроблено її мозолястими руками: стільки спекли хліба, вишили рушників, посадили дерев! Стільки в бабусиній пам'яті збереглось пісень, обрядів, спогадів про минуле. Берегиня. Ось як я називаю свою бабусю. Бо вона все своє нелегке життя береже і підтримує родинне вогнище, тепло нашого дому.

Зайдеш до бабусиної хати, і, здається, потрапив у музей. Стільки тут вишитих рушників... А по фотокартках на стінах можна розповісти історію всієї родини. Ціле літо у хаті пахне різним зіллям, лікарськими рослинами. Адже і дідусь, і бабуся знаються на травах. Тут і материнка, і ромашка, і глід, і бузина, і деревій, і липа, і м'ята... А посени червоні кетяги калини, якої в дворі аж три кущі. З усіх кінців села ходять люди взимку по зілля. На всіх вистачає.

А ще приносять до бабусі Ніни маленьких дітей, коли ті віючі погано сплять. Візьме вона на руки немовля, пригорне, прочитає пошипки молитву — і вже, дивись, притихло, к ангелятко спить. Дуже люблю свою бабусю. Залюбки слухаю вечорами її розповіді про те, як люди жили раніше, коли вона ще була дівчинкою. Хоча І'п-ли і біднішими, проте мали багату душу. Жили від свята до свята. Важко працювали, проте вміли і добре відпочивати. Ось як про це роз-по'іідає бабуся.

Починалися свята від нічого року. Найбільшим з них Різдво Христове. На ці дні господарі кололи кабана, готували щедру псчерю, адже надходив Святвечір. На стіл треба було поставити не менше страв серед яких особливе місце займає кутя, її ставити на покуті, перед' святим образом, на стіні. В бабусиній хаті на покуті висить портрет Т. Г. Шевченка, який вона власноручно вишила на полотні.

У Святвечір носили вечерю до хрещених батьків. Цей звичай зберігся й до наших днів. Стільки він приносить задоволення дітям!

А ще на Різдво ворожили. Наприклад, після того, як з'їдали три ложки куті, виходили з ложкою надвір і кілька хвилин стояли. Була прикмета, що в який бік загавкає собака, то туди дівка вийде заміж. Ми з бабусею теж виходили ворожити у Святвечір — собака гавкала у бік Києва. Далі бабуся розповідала мені про свято Щедрого вечора, або щедрівки яке "співпадає зі святом Маланки. Якраз в цей день іменини у моєї мами.

По селу лунав сміх, пісні, веселі щедрівки. Зграйки малюків бігали з торбинками від хати до хати. А старші дівчата та хлопці виспівували біля дворів: «Добрий вечір тобі, пане господарю! Радуйся, ой радуйся, земле...»

— Боже,' завмирає серце, коли згадуєш молоді роки, •— говорить бабуся і при цьому змахує краєм хустки непрохану сльозу.

А ще в це свято по селу возили Маланку: збиралася група молоді. Всі були одягнені святково: у вишитих сорочках, кожушках, у красивих хустках. У Маланку вдягали високого, стрункого хлопця. На ньому була жіноча вишита сорочка, кожушанка, спідниця, червона хустка. Лице підфарбовували, щоб односельці н: впізнали юнака. В цьому був закладений особливий смак обряду.

Ще два хлопці одягались у форму солдатів — це Маланчина варта, щоб ніхто її, Маланку, не вкрав. Ходила вона від хати до хати з піснями, привітаннями. За це господарі щедро пригощали щедрівників, хто чим міг. Маланку знали в кожній хаті і навіть запрошували в кожну хату.

Адже в селі вважали за велику неповагу до господарів, коли Маланка минала чию небудь господу, оселю. Після цих свят надходив піст. У селі стихали пісні. В цей час не справляли весіль, вважалось поганою прикметою, коли дівка у піст ішла заміж, її так і називали — «постова молода». Молодь у цей час збиралась по хатах: дівчата пряли, вишивали сорочки — готувались до весни. А хлопці їм заважали, полюбляли жарти.

І ось надходив Великдень. Це свято особливе: воно символізувало прихід весни, а з нею прихід усього світлого й хорошого. Вселялися селянам надії на багатий урожай. Пекли паски, фарбували яйця, розписували писанки. Після свят надходило довге трудове літо. Багато було роботи в селі. Лише в недільні вечори могли трохи відпочити, трохи поспівати. А вже як діждали Івана Купала! Так, о, яке це чудове свято, особливо для молоді. Співали: «Ой на Івана, на Купала вийшла Ганнуся гарно вбрана».

В це свято дівчата плели вінки із мальв, із любистку (щоб хлопці любили). Одягали вишиванки і хлопці. Збирались на березі річки. Хлопці палили багаття, стрибали через вогонь. А дівчата пускали на воду вінки

— в який бік він попливе, в той бік дівка вийде заміж. До самого ранку лунали пісні, жарти, сміх. Ніч на Івана Купала вважали чарівною, бо говорили, що опівночі в лісі розквітає квітка папороті і якщо хто із сміливих дівчат ішов у ліс і бачив ту чудову квітку, то ставала така дівчина чарівницею.

І знову все затихало, аж до того ч с^', коли зберуть урожай — до обжинків. Після них вже готувались люди до зими. А після Покрови справляли весілля. «Свята Покровонько, покрий головоньку хоть ганчіркою — якби не дівкою, хоть за старця — як би не остаться»

Так молилися старі дівки, яких ще ніхто не сватав. Молились нищечком щоб, боронь боже, ніхто не почув.

Ось як цікаво жили люди, коли моя бабуся була молодою. А ще вона гарно співає. Знає безліч пісень обрядових і просто українських Мені дуже подобається пісня, яку співають у селі, коли проводжають юнака служити до війська: «Виряджала мати сина у солдати, не любу невістку в поле жито жати». Я також люблю співати, це робимо разом із бабусею, мамою. З нею ми навіть їздили виступати до Полтави. А ще в мене є подружка однокласниця Лашевич Наташа. Ми з нею співаємо у хорі. Любимо пісні про маму, про українську землю, про чарівну калину, — символ дівочої вроди. А ще я граю на скрипці і хочу присвятити своє життя музиці і пісні.